Кандидат економічних наук, доцент 
 Громадський діяч 

 Доля Людмили Мартиненко – це боротьба за благополуччя людей, які поруч, за щастя, за любов, за справедливість і мир. Сьогодні вона усміхнена квітуча жінка, яка реалізовує себе в громадській та благодійній діяльності, але нещодавно їй і самій необхідна була підтримка та допомога. Утративши близьку людину, вона майже втратила сенс у житті, але віднайшла в собі силу й жагу до життя.

Людмила виконує багато ролей: перш за все вона мама, кандидат економічних наук, викладач у виші, громадський діяч, волонтер. За словами Людмили, їй часто не вистачає часу в добі, але при цьому вона встигає реалізовувати ряд соціальних акцій та благодійних проектів для свого міста, що позитивно впливають на долю Києво-Святошинського району. 

Людмило, Ви жінка з активною громадянською позицією іншими словами – громадський діяч. Що спонукало Вас до цього шляху?

– Я не завжди переймалася проблемами міста чи якимись глобальними питаннями. Але в мене є загострене відчуття справедливості, тож я завжди стаю на сторону людини, яку образили чи з якою вчинили несправедливо! Я зростала в люблячій родині, яка мене завжди підтримувала. Моє дитинство пройшло в історичній частині Києва, на горі Щекавиця. У 2004 році ми переїхали до затишного містечка Вишневе. Тоді я вважала, що це місто ідеальне для того, щоб створити сім’ю й виховувати дітей, допоки згодом не зіштовхнулась особисто з рядом проблем, які ніхто не вирішував у місті впродовж десятиліть.

- Наприклад?

– Ми не змогли влаштувати доньку в державний дитячий садок через переповненість груп. Адже з часом місто стало досить густонаселеним, майже щороку відкриваються нові житлові квартали. Та й зі школами така ж проблема.
Узагалі, з чим би я тоді не зіштовхувалася в місті, скрізь виникали труднощі: житлово-комунальна сфера, медична, недосконала інфраструктура та ще й корупція крізь. І здавалось, нічого не вдієш, допоки не відбулася Революція Гідності. Вона надихнула мене на боротьбу! Але в грудні 2014 року в нашу родину прийшло горе.

- Що саме сталось?

– Події на Майдані під час Революції Гідності сколихнули всю країну. Потім АТО, а фактично – війна. На той час, у жовтні 2014 року, я з успіхом закінчила Школу помічника народного депутата України й була запрошена на роботу до народного депутата Верховної Ради, який за сумісництвом був командиром одного з добровольчих батальйонів. Таке поєднання було вперше в історії України, мені було дуже цікаво працювати в цій сфері й перебувати в центрі історичних подій.
Але 2014 рік став знаковим не тільки для всієї країни, але й для моєї родини. Мій чоловік раптово пішов з життя. Сказати, що для мене і для нашої маленької донечки це був удар – не сказати нічого. Це був кінець світу, коли вмить все обірвалося… Я кілька місяців жила між небом і землею. Усе, до чого я прагнула довгі роки, уже не мало для мене значення. Саме в цей період я мала захищати свою дисертацію. Але наукова робота, над якою я працювала тривалий час, утратила для мене сенс. Автореферат був готовий до розсилки, захист призначений на лютий 2015 року. Я подзвонила науковому керівнику й усе скасувала…

- Як Ви пережили цей важкий період? Чим мотивували себе до життя?

– Декілька місяців я знаходилася в стані прострації. Навесні 2015 року потрапила в лікарню, у стаціонар. Через нервовий зрив усе моє тіло покрилося ранами, лікарі поставили діагноз – псоріаз важкої форми. Було дуже страшно, я вже навіть подумала, що назавжди залишуся такою… понівеченою. Але думки про доньку надихнули мене боротись із хворобою! Я зрозуміла, що, умовно кажучи, ще вчора в неї була родина, а сьогодні немає поруч ані тата, ані мами. Тільки після того, як я усвідомила, заради кого й заради чого маю жити, я почала повертатися до повноцінного життя. Навіть сьогодні єдиною та найважливішою мотивацією в моєму житті залишається моя донька! Про цю хворобу я вперше розповідаю відкрито, і мені не соромно в цьому зізнатися. Зазвичай псоріаз вважають хворобою літніх людей, але це не так! Я перебувала аж три місяці на диспансерному обліку, притримувалася суворої лікувальної дієти. До літа псоріаз зник, а з ним і вісім кілограмів ваги. Тоді я вперше посміхнулася…

- Тож урешті-решт Ви захистили свою дисертацію?

– Так, я вирішила не здаватися! Багато часу й сил було витрачено, багато труднощів удалося здолати на шляху до захисту. Я присвятила захист моєму чоловікові. Також хочу висловити свою величезну подяку за підтримку д.е.н., професорові, науковому керівнику Наталії Юріївні й усьому колективу Донбаської державної машинобудівної академії, яка на той час уже переїхала в м. Краматорськ.

- Чим Ви займалися на посаді помічника народного депутата?

– Після активної фази війни, так званої антитерористичної операції, було дуже багато постраждалих: родини загиблих, хлопці після поранень, діти загиблих, мирні жителі сходу. Ми організовували допомогу й відправляли в зону АТО (тоді ще я не їздила туди). Я бачила стільки знівечених життів, горя й болю, що доводилося переживати людям, це не передати словами. Але разом із цим я зрозуміла, що таке справжня любов до країни, жага до життя, віра в майбутнє України. Стільки прикладів добровольців, які йшли захищати країну від бойовиків не заради статусів чи слави… ні, тоді про це навіть не йшлось, а заради України!
Їх патріотизм захоплював! Я співпрацювала з народним депутатом за багатьма напрямами. Для мене головним було допомогти людям, які зверталися. Отримавши достатньо знань та досвіду, я вирішила йти далі.

- Вам не страшно було втрачати стабільність через амбіції?

– У жодному разі! Завдяки своїй діяльності я познайомилась із командиром штурмової групи батальйону «Донбас» Тарасом Костанчуком. Він пройшов Іловайськ, був тяжко поранений, перебував тривалий час в оточенні в Іловайську, але після повернення додому він не зупинився. Навпаки, організував хлопців-побратимів в Іловайське братство, до якого також увійшли родини загиблих і постраждалих, потім була створена громадська організація ветеранів АТО «Справедливість». Я бачила приклад Тараса, який переймався й зараз переймається долею хлопців-побратимів, їх родин, і взагалі він допомагає тим, хто цього потребує. Я побачила зовсім іншу реальність, у якій людина робить щось не заради іміджу, а через поклик серця. Його приклад спонукав мене до дій – робити щось більше, ніж від мене можуть очікувати.

- Що саме Ви почали робити?

– З червня 2015 року я з іншими активістами міста Вишневе почала проводити різні соціальні акції, направлені на допомогу дітям. Я почала вивчати життєдіяльність міста і його слабкі місця. Уже в серпні 2015 прийняла рішення йти на місцеві вибори за списками партії, що виникла на Майдані під час Революції Гідності. Наші однодумці були, як і я, натхненні революцією, ми вважали, що зможемо щось змінити. На жаль, нам не дали пройти до Вишневої міської ради. Але я взагалі не з тих, хто здається! І вже в статусі громадських діячів ми з активістами продовжуємо боротьбу.

- У чому полягає ваша боротьба?
З ким саме?

– Акції громадянської непокори – це інструмент впливу на владу. Перш за все наша боротьба направлена проти корумпованої влади в місті, у районі та в регіоні. Ця влада продовжує свою діяльність за старими правилами: розграбовує
бюджет міста, продає землю, провертає «чорні» корупційні схеми, порушує права звичайних громадян України.
Серед масштабних акцій можна назвати акції протесту проти проїзду вантажних машин і бетонозмішувачів центральними вулицями міста. Це була одна з актуальних проблем нашого міста. Нам вдалося вплинути на владу таким чином, щоб проблему вирішити.
Постійно триває боротьба з незаконним будівництвом у Вишневому. Наприклад, перемогою для нас було припинення будівництва 5-поверхового торгового центру «Вітамінка» на порозі садочка «Чебурашка». З активістами міста ми відвоювали місце під майбутній парк та школу, на якому забудовник хотів звести багатоповерхівки. Територія на 10,25 га землі була відстояна громадою. Боротьба ще триває!
Окрім цього, ми з однодумцями організовували мітинги й перекриття доріг проти підвищення тарифів на проїзд у маршрутках, і я ініціювала створення Київського обласного штабу «За справедливі тарифи».
Після трагічного випадку на одному зі спортивних майданчиків Вишневого, коли на дитину впав турнік, а влада ніяк не відреагувала, я влаштувала акцію протесту «Діти у небезпеці!». Після цього спеціальна районна комісія перевірила стан усіх спортивних споруд на майданчиках Вишневого, деякі були в аварійному стані, і їх знесли.

- Ви організували багато громадських акцій, подекуди в них брали участь сотні людей. У Вас є досвід роботи організатором або керівником?

– Так, такий досвід я отримала ще на початку своєї кар’єри, коли працювала заступником керівника організаційного комітету Міжнародних форумів і конференцій. У мене було близько 20 підлеглих і 600-700 учасників, для яких ми тривалий час організовували масштабні проекти. Саме там я зрозуміла, що таке людський фактор, які можуть виникати труднощі під час роботи з людьми різного віку та статусу, і як з цими нюансами справлятись!

- Хто саме брав участь у тих акціях, які були організовані за Вашої ініціативи?

– У цих акціях брали участь небайдужі мешканці Вишневого, декілька депутатів міської ради та активісти з різними політичними поглядами. Але я вважаю, що заради спільної мети на благо міста люди повинні об’єднуватися для позитивного результату! За цей час наша громада стала більш активною, а ті, хто був налаштований скептично, почали дякувати за нашу небайдужість! На жаль, люди думають, що від них нічого не залежить, але це не так!

- Чи не зіштовхувалися Ви в процесі своєї діяльності з агресією чи непорозумінням?

– Звісно! Моя діяльність не залишається без уваги ворогів чи людей заздрісних, але так буває в кожній сфері! У лютому 2017 року на сайті Антикор вийшла замовна стаття проти мене. Мені неодноразово погрожували забудовники. Але я рішуча людина. Я відчуваю підтримку однодумців та людей, мене це надихає й дає мені сили.  Крім того, сьогодні, на жаль, усе ще існує стереотип, що жінка не повинна бути в політиці чи громадській діяльності. Таке поняття, як сексизм, усе ж таки існує й гостро стоїть у нашому суспільстві.

- Ви відвідуєте міста так званої зони АТО. Що спонукає Вас їхати на передову?

– Від початку війни, яку чомусь вважають антитерористичною операцією, я спільно з колегами й друзями координувала збір допомоги на фронт. Чесно, спочатку було страшно туди їхати, адже я розуміла ступінь відповідальності перед своєю дитиною. Але в цьому році на Великдень вирішила поїхати. Ми повезли паски, що освятив Філарет у Софійському соборі в Києві, солодощі, «привіти» від школярів – малюнки та листівки. Це була важлива місія для мене. Я розуміла, що Великдень – це дійсно значуще свято для всіх, і знала, що нас на фронті з нетерпінням чекають. Поїздка пройшла успішно. Дякую друзям-волонтерам із Фастова, Вишневого, Ірпеня, Броварів, особливо Едуарду Копилову – неймовірній людині, з якою не страшно ніколи. Я їздила з волонтерською допомогою туди ще кілька разів і планую їздити, бо нас там чекають!

- Ви дуже активна, чуйна, досвідчена жінка, як Ви встигаєте викладати, боротися за справедливість, виховувати доньку та приділяти час собі?

– Я ініціативна людина, тому, чесно кажучи, багато чого не встигаю! У справах родинних мені допомагають батьки! Вони часто підстраховують мене з донькою, наприклад, можуть забрати її зі школи, відвести на додаткові заняття. Узагалі моя родина – це колосальний потік позитивної енергії й підтримки! Їх любов, любов моєї донечки роблять мене сильною! І що б не відбувалось у житті, усе, що я роблю, я роблю заради майбутнього своєї дитини! І вважаю, що найголовнішою для кожної людини повинна бути її родина.  З роками діяльності я усвідомила силу планування. Тому сьогодні багато планую й притримуюся свого графіка. У мене завжди знайдеться час на саморозвиток: читаю книжки, відвідую курси, тренінги та семінари.