правозахисник
громадський діяч
командир штурмової групи батальйону «Донбас»  2014 р

Особистість, яка не має меж ані у своїй свідомості, ані в житті, – Тарас Костанчук. Він – громадський діяч, правозахисник, який навіть у застоялому середовищі старої політичної системи руйнує стереотипи й крокує за своїми власними правилами. За ним – сотні побратимів, з якими Тарас пройшов крізь вогонь війни на сході у 2014. Потрапивши в оточення в Іловайську зі своїм бойовим товаришем, він зміг вийти й продовжити боротьбу за права співгромадян. Про війну та мир у країні, перспективи для України та громадянський обов’язок кожного з нас в інтерв’ю для “Prime Time magazine”.

– Ви людина з активною громадянською позицією, лідер, за яким ідуть люди впродовж десяти років. Що саме спонукає до громадської діяльності?

– Коли доживаєш до певного віку, до певного періоду життя, розумієш, що вже не цікаво заробляти гроші чи займатися кар’єрою… Тоді думаєш, де ще можна бути корисним, де якнайкраще застосувати свої здібності. Хтось подорожує, чим я теж захоплювався, хтось проявляє свою громадянську позицію, хтось знаходить себе ще в чомусь.

Дивлячись на те, що саме вважати громадською діяльністю. Якщо проводити безпосередній вплив на суспільство, на життєдіяльність країни й саме це окреслити громадською діяльністю, то можна вважати, що лише останнім часом займаюся цим, спостерігаючи неподобство, яке відбувається в країні.

Якщо брати до уваги те, що я робив, що стосувалося не тільки мене, а загалом суспільства й громадян України, то це вже більше десяти років. У 2005 році ми заснували громадську організацію «Дніпро-Україна» і займалися розшуком, підйомом тіл та перепохованням загиблих за часів Другої світової війни. За цей час нам вдалося знайти, підняти тіла більше тисячі загиблих бійців і перепоховати їх із почестями, як належно.

– Чому Вас зацікавила тема загиблих у Другій світовій війні?

– Друзі з мого оточення досліджували історичні події, відтворювали історичні реконструкції, розшукували загиблих у Першій і Другій світових війнах… Якось ми розмовляли про те, що на території пострадянських країн відбувається неподобство щодо пам’яті людей, які захищали Батьківщину. Багато солдатів без імен і прізвищ лежать у землі невідомо де, а держава цим не переймається.

Я поцікавився, як цей процес відбувався в Німеччині. Фактично 1986-го року там офіційно повідомили, що закінчився розшук, перепоховання й відновлення пам’ятників, які стосуються Другої світової війни. А в нас, як це повелося ще з часів радянського союзу, ніхто не робив цього принципово. Заборонялося навіть торкатися якихось фактів через те, що випливали неподобства, що відбувалися на той час… 

Ми від імені ГО «Дніпро-Україна» почали пробувати систематизувати роботу, офіційно зверталися до державних органів, піднімали питання, щоб із почестями перепоховати загиблих. Робили це для того, щоб було зрозуміло, де й скільки в нас є загиблих людей, які в першу чергу захищали Україну. Ми займаємося цим і досі…

– Деякі політики чи журналісти відносять цю вашу діяльність до політичної, обумовлюючи її співпрацею з Юрієм Бойком. Розкажіть, чому ця співпраця мала місце в цих питаннях?

– Адміністрування перепоховання — це складна процедура, пов’язана з дозволом на підйом тіл, проведенням експертиз, роботою з міністерством надзвичайних ситуацій. Ще за каденцією Віктора Ющенка я звертався в адміністрацію Президента, де нам постійно обіцяли допомогти, але так нічого й не зробили. Занадто бюрократизована машина, яка в принципі нікому не допомагає. Через якийсь час мені порадили підійти до Бойка, який на той момент був міністром палива та енергетики. Мені сказали, що він з пієтетом ставиться до Другої світової війни, адже його дід загинув у 1941 році. На той момент це була єдина людина у владі, яка сказала, що допоможе з адмініструванням перепоховань… Мені було байдуже, до кого звертатися, оскільки в нас було близько 150 віднайдених бійців, їх кістки в мішках лежали в нас у гаражах. Ми не знали що з ними робити. 

Коли мене, як керівника організації, привели до Бойка на прийом, я розповів про ситуацію. Він, вислухавши це, сказав, що гарантує – скільки ми піднімемо, стільки й перепоховаємо. З нашого боку єдиною умовою співпраці було те, щоб на жодному з перепоховань не було ніякої символіки тієї чи іншої партії. У цьому питанні я був категоричним! Якщо підняти хроніку, на жодному фото чи відео ніколи не було навіть надпису, або заклику, або якогось звертання до політики! Більше того, я завжди ходив із золотим тризубом на лацкані, тому що я – націонал-патріот своєї країни!  Я завжди розмовляв тільки українською мовою, я знаю історію! І коли навіть пішла мода з Москви на ці смугасті стрічки й на деяких перепохованнях представники Бойка були зі стрічками, я ходив із золотим тризубом!

– Ви народилися в радянському союзі, зростали в середовищі тотального пригнічення волевиявлення громадян, але запевняєте, що Ви є націонал-патріотом України. Що формувало Вашу громадянську позицію?

– Мій характер і мій внутрішній радикалізм походять з дитинства. У мене батько теж націонал-патріот України, він з дитинства мені розповідав, хто є хто. Цікаво, що батько навіть закінчив на відмінно університет марксизму-ленінізму. Коли я спитав, для чого йому це потрібно, він відповів, що ворога потрібно знати із середини! Батько був старшим науковим співробітником, йому було цікаво досліджувати ідеологію з наукової точки зору. Тому для мене із самого дитинства було все зрозумілим – я українець, який є підневільним, живе в радянському союзі, тому що москалі захопили Україну! Мама дуже хвилювалася за мене, завжди наказувала, щоб серед своїх однокласників зайвого не говорив…

– Певний період життя Ви перебували за кордоном, в Італії. Чому прийняли рішення виїхати з країни?

Тому що в «совєтському» союзі жити було неможливо. Я не розумів, чому мені щось забороняють. Це такі властивості характеру. Почав думати, як тікати…

У часи, коли була “відлига” й з’явилася можливість отримати хоч якийсь закордонний паспорт у соціалістичну країну, типу Польщі, ми з товаришем робили виклики та їхали. З Польщі намагалися втекти у Швецію, але нас повертали назад. Потім пробували їхати через Югославію, тому що там був прямий кордон з Італією… Знову ловили прикордонники… Але в Югославії не дуже любили «совєтський» союз, тож коли нас повертали до кордону потягом, супроводження не було. Це дало змогу зійти через декілька станцій. 

Із товаришем ми закопали зайві речі в рюкзаках, побудували маршрут по туристичній мапі й почали повзти до італійського кордону. Тринадцять годин ми, у прямому сенсі, повзли до якогось італійського села, піднялися на ноги, коли був світанок. Не зупиняючись дійшли до залізничної станції в такому вигляді, який мали, сіли на перший потяг. Ми не розуміли, куди він їде. Без квитків, ховаючись від контролерів у туалетах, доїхали до якоїсь залізничної станції й зайшли в інший потяг, що прямував до Венеції. Потім поїхали в Рим, де звернулися до представників діаспори й попросили про політичний притулок. Ось із цього й почалась італійська епопея…

– Що змусило повернутися назад в Україну?

– Розуміння того, що ти там нікому не потрібен… Це усвідомлення приходить із часом. Міграція — дуже важка справа. Будучи все ж таки патріотом, переживаючи за долю країни, хотілося повернутись. На момент дев’яностих років в Україні щось змінювалось, і мені хотілося щось змінювати, показувати, як можна робити, тому що я бачив досвід європейських країн. Так склались обставини, що якось мені зателефонував однокласник, який запропонував роботу на його фірмі, коли я повернувся в Україну, у мене була посада – я відповідав за безпеку в його транспортній компанії.

–Ви інструктор з виживання в надзвичайних умовах. Де здобули цю кваліфікацію?

– Це навички, які здобуваються протягом життя. Виживання у важких умовах – це розуміння того, що треба зробити, щоб не померти. Я вам так скажу: це авантюристичний характер. Коли маєш певні навички, певні риси характеру, які не дають тобі спокійно жити, тоді починаються пошуки самого себе. Я постійно випробував себе: то занурювався на сто метрів в океан, то підкорював Гімалаї, то ходив джунглями. У таких умовах часто доводилось обходитися без їжі, думати, як виживати в надважких умовах… До того я професійно займався бойовими видами мистецтва: кікбоксингом, карате, рукопашним боєм. Ми одні з перших, хто створив федерацію кікбоксингу України.

Я все життя не розумів, для чого потрібен у цьому житті. А потім усвідомив, що народився не в той час. Зрозумів, що я повинен був народитись, коли була війна, тоді я пішов би на війну й захищав би Батьківщину, воював. Від природи в мене є саме ці навички. І, на жаль, війна в Україні відкрила в мені усвідомлення, що я є саме воїн, який може застосувати себе на війні.

–Через які переконання Ви відправилися на фронт?

– На війну я пішов тому, що вона була! Неможливо дивитися на те, як у тебе відбирають шматок землі. 

2014 року вийшло так, що українська влада віддала Крим. Без бою були залишені кораблі, військові частини, зброя. Цей факт повністю підірвав мою свідомість. Ми з друзями багато спілкувались, вірили в те, що наші Збройні Сили зараз стануть на захист, почнуть опір… Але цього не сталося! 

Далі почалися якісь незрозумілі події на сході України. Я пішов до військкомату, попросив, щоб мене відправили на схід. Тоді під військкоматами були черги з таких же, як я, добровольців. Мені сказали, що зателефонують, і відправили додому. Ніхто нікому не зателефонував. 

Згодом у Facebook я побачив інформацію про те, що формуються загони з «чорних чоловічків», які охороняють громадський порядок і контролюють ситуацію на сході. Я вирішив поїхати туди – узяв свій карабін, бронежилет, свої речі, які були потрібні, щоб воювати, і поїхав на схід… Тоді також звернувся до помічників Юрія Бойка й узяв посвідчення «представника Юрія Бойка – кандидата в Президенти України» для того, щоб вільно пересуватися територією. Я не уявляв, які буду виконувати функції, але знав, що їду на війну. 

На сході дізнався про табір, де формувався загін батальйону «Донбас», поїхав туди. Після табору ми з хлопцями офіційно були кинуті на війну. Усе було дуже швидко… Це були спонтанні рішення, вони виникають, коли певний період живеш війною.

– Які події відбувалися до того, як війна з’явилась у житті?

– Узагалі, на момент Революції Гідності я перебував в Індонезії. У нас із товаришем-фотографом була запланована довга експедиція. Попередня подібна подорож у нас зайняла десь чотири місяці, ми ходили південно-східною Азією й пройшли близько дев’яти країн. У листопаді 2013 року планувалося щось подібне. Але минуло два тижні, як ми вирушили, і я дізнаюсь, що на Майдані побили студентів. У свого товариша я попросив вибачення й повернувся до Києва. З Індонезії летів спочатку маленьким літачком до першого аеропорту, потім пересів на літак до великого аеропорту й другого грудня був у Києві. Одразу прийшов на Майдан…

– Чому так?

– Я розумів, що відбувається щось, за чим не можна спостерігати зі сторони. Робив, тому що не міг цього не робити! 

– На вашу думку, коли закінчиться війна в Україні?

– Війна закінчиться тоді, як тільки буде змінено військово-політичне керівництво країни, не раніше. До того ж багато хто розповідає, що є різні варіанти, як можна уникнути конфлікту… Але історія й досвід інших країн демонструє, що жодна війна ще не була виграна перемовинами. Завжди виграє той, хто має більшу силу, хто має більше бажання виграти цю війну. У нашого керівництва цього бажання немає.

Закінчити війну реально, достатньо дослідити досвід інших країн, наприклад, Хорватії, яка після трьох років  підготовки до бліцкригу змогла за три дні викинути сербів. Тоді вся країна готувалася до війни. У Хорватії була державна політика — виграти війну. Хорвати — націонал-патріоти, для яких їхня земля — найголовніше! 

– Що робити простим українцям: підприємцям, громадським діячам?

– Простим українцям не потрібно робити тих помилок, які були зроблені на майдані під час Революції Гідності. До влади повинні прийти люди, які думають про Україну… Я не кажу, що Петро Порошенко чи Яценюк або ще хтось не думають про Україну, вони думають, але в іншому контексті. Першочергово вони думають про своє его, свої гроші, свій бізнес, а потім про Україну, як підкріплення всьому цьому.

 

Я взагалі не розумію, як вони можуть спати ночами!? Вони не мають права спати! Вони повинні думати, у якому жахітті знаходиться Україна й що з цим робити. Але натомість вони відпочивають на Мальдівах, живуть нормальним життям багатого урядовця, нараховують собі премії… Цей алгоритм, може, і повинен бути, але в нормальній країні, яка не воює!  

– Найближчим часом Ви себе бачите кимось у цій системі?

– Ні, у системі однозначно ні! Але я не можу знаходитись осторонь від усіх процесів, які відбуваються в Україні. Звісно, що часто навіть виникає безсоння через те, що переживаю, думаю, що робити, адже нічого не робити я не можу! Моє переконання – хто, як не ми? Ставлю собі запитання, невже я даремно воював? Невже даремно віддавав накази? Невже мої побратими даремно гинули в цій війні? Відразу відповідаю, що ні, не даремно. Розумію, що я мушу щось робити! Але йти в цю систему не можу, це дуже хитра річ!

Одного разу, коли ми з хлопцями з добровольчих підрозділів були на зустрічі з Президентом України й  вирішували питання добровольців, це був кінець 2015-го року, Петро Порошенко мені сказав, якщо я юрист за освітою, отже, у мене є досвід юридичної практики, то йти працювати в генеральну прокуратуру!

Я відмовився, тому що мені на той момент було 50 років, будувати свою кар’єру в державній структурі я не збирався ніколи, а працювати в системі тим паче!

Потім, коли в Україні не було генерального прокурора, я звернувся до Порошенка й сказав, що ось на цю посаду я погоджуюсь! Якщо мене призначать – посаджу всіх, покажу, що таке робота генерального прокурора за цими повноваженнями, які в нього є! Це, звісно, чутки, але говорили про те, що Порошенко лякав депутатів, мовляв, якщо вони не проголосують за Луценка, то він призначить Костанчука. Природньо, що він не збирався мене призначати, але в ЗМІ пройшла навіть така інформація. І я дійсно пішов би в цю систему, але тільки для того, щоб її знищити!

– Як Ви оцінюєте сьогоднішню ситуацію в країні?

– Мабуть, так само, як і оцінюють її всі українці або, скажемо так, більшість населення України. Реальна ситуація катастрофічна як в економічному сенсі, так й у військово-політичному. У нас немає плану по припиненню війни, по поверненню територій, а відповідно виходить, що керівництво країни в цьому не зацікавлене. І, як не сумно, у найближчому майбутньому ситуація може тільки погіршитися. Я зараз не бачу ніяких передумов по її покращенню. Міжнародні «партнери» ставлять нас в умови, коли ми не можемо знайти внутрішніх резервів, починаємо звертатися за коштами до МВФ… Ми досі «застрягли» в «Мінських домовленостях», котрі вже необхідно зупинити, оскільки нам вони не дають умов на вихід з перемогою в цій війні. Усе це говорить про те, що Росія виграє територіальну, а точніше, гібридну війну, а ми її програємо.

– На Вашу думку, чому влада не зацікавлена в перемозі в цій війні?

– Найбільш очевидно тому, що бізнес, у якому зав’язана влада, пов’язаний напряму якимось чином з РФ, а отже, з краї-ною, з якою ми повинні вести війну. Але ми її не ведемо, оскільки не оголошуємо особливого військового стану. Або опосередковано вищі чиновники є бізнесменами, і вони бояться втратити свої статки. На першому плані в них бізнес та гроші…

– Як змінити владу?

– Змінити владу можна в першу чергу демократичним шляхом – проголосувати за інших людей. Але ми тут стикаємося з іншою проблемою: як донести до населення, що інші люди, нові обличчя, нові сили – це представники від народу? 2014 року нас усіх обманули, революцію очолили люди із «системи», хоча вони були в опозиції, подекуди в жорсткій опозиції, деякі навіть у тюрмах сиділи. Але виявилося, що вони все ж зі «старої системи».  Вони не готові змінювати систему влади в Україні.

Узагалі має бути сформована нова політична сила зі справжніх патріотів, тих, хто хоче щось змінити в країні. Треба вмовити нових людей піти в таку політичну силу, оскільки нормальні люди, як це не сумно, не хочуть іти в політику, оскільки переконані, що політика – це бруд. Будь-хто, хто йде в політику, серед патріотів отримує «клеймо», що він там хоче займатися чимось поганим. У нас не сприймають тих людей, хто йде до влади заради того, щоб щось змінити. Бо в нас склалася тотальна недовіра до системи влади.

Запит на нові обличчя дуже великий у нашій країні, і що б не робили сьогодні провладні негідники, соціологія показує, що шістдесят відсотків людей каже: дайте нам когось нового! Тому «вистрілюють» люди, які взагалі до політики не мають відношення, типу Зеленського чи Вакарчука, за яких готові відразу голосувати, бо це нові люди!

Ось вам і вихід: піти на вибори й проголосувати за нові обличчя. Інше питання до представників ЗМІ. Як за допомогою них донести до людей інформацію про нові обличчя, оскільки більшість ЗМІ належить олігархам, а олігархи сьогодні при владі. Треба розривати це коло.

– Тоді виникають наступні запитання: де шукати й за які ресурси залучати ці нові обличчя?

– Нові обличчя є серед нас усіх – це громадські діячі, добровольці, волонтери, журналісти, які не «купились» і продовжують гнути свою лінію, ті ж самі блогери, що займають радикальну патріотичну позицію. Усе, що треба, – це вмовити патріотів піти в політику, у владу. І пояснювати, що якщо цього не відбудеться, то може статися громадянське протистояння. Бо десятки тисяч людей, які пройшли війну – мої побратими чи просто люди, які були на лінії фронту, – кажуть, що за жодних умов не допустять «реваншу» й повернення тієї гидоти, через яку загинула Небесна Сотня на Майдані, а потім тисячі добровольців на фронті.

Звичайно, для підтримки діяльності політичної структури потрібні кошти, і я вам скажу, що не важко знайти достатню їх кількість для технічної підтримки. Є дуже багато самодостатніх українців, котрі не є олігархами, але можуть себе забезпечити. Деякі з цих самодостатніх українців, на жаль, живуть поза межами України, бо довелося втекти від режиму. Зараз зокрема до мене звертаються деякі з цих людей і кажуть, що патріоти повинні йти у владу, ми готові їх підтримувати!

– Ви готові йти у владу?

– Я готовий іти куди завгодно, я готовий був іти на війну, щоб змінити Україну, я пішов на Майдан заради змін! Я готовий домовлятися з ким завгодно, умовляти кого завгодно, щоб тільки Україна відбулася! Я знаю, що таке війна, і не хочу, щоб усередині країни вона відбувалася через ідіотів, що розказують про «розкачування човна», «російських агентів», оскільки саме вони довели Україну до такого стану за ці чотири роки. І вони ж і примушують мене говорити про похід у владу. Я буду вмовляти патріотів, і якщо треба, то піду у владу для того, щоб привести до неї молодих і юних!

– У Вас є підтримка?

– У мене є підтримка як мінімум моїх кількох сотень бійців-побратимів, з якими ми пройшли крізь війну, з якими ми продовжуємо боротьбу сьогодні. Є також підтримка людей, які мене знають, людей-активістів нашої громадської організації й благодійного фонду, представництва яких є по всій Україні. Але зараз я не готовий сказати, що давайте підтримайте мене, бо йду у владу. Я вже кілька років поспіль говорю громадським активістам, щоб організовувалися всі разом, у нас мало часу. Сьогодні ми маємо останній шанс, тому ми або використаємо його на майбутніх виборах, або Україна не відбудеться. Будь-хто, хто прийде до влади зі старої системи, знищить Україну як таку. Хтось швидко це зробить, а хтось повільно. Можна передбачити, що будуть «договорняки» з Росією, будуть здачі території. Ніхто з цієї системи не готовий вести Україну до перемоги в цій війні, до повернення територій, а потім до розбудови країни. Ніхто в цій владі не готовий іти в Європу, як це парадоксально не звучить. Вони не хочуть «Швейцарії в Україні» чи Європи в країні, бо знають, що якщо сюди прийде Європа, усі вони сядуть у тюрму.

– Про це всі говорять сьогодні в нашій країні, але все ж таки як побороти корупцію?

– Питання, як побороти корупцію, тісно пов’язано з питанням про те, де взяти гроші. Корупцію подолати досить просто, у першу чергу необхідно знищити умови. Треба зменшити до мінімуму втручання державних органів у процеси, починаючи від виборів, закінчуючи економікою, медициною, освітою.

Що таке прозорість у політиці? Наприклад, у Прибалтиці люди голосують удома за допомогою гаджетів. І невже це не демократичні вибори? Вважаю, що це супердемократичні вибори! Є просто окремий орган, який слідкує за тим, щоб не було втручання в систему, а це елементарно, про це вам скаже будь-хто, хто розбирається в комп’ютерних системах захисту. Усе, що потрібно зробити, – організувати голосування вдома, донести гаджети до тих сімей, у яких немає планшета, телефона чи комп’ютера. А такий орган, як ЦВК, цей «советський» абсурд, треба ліквідувати. Замість цього зробити прозорою систему підрахунку голосів, щоб кожен удома онлайн міг спостерігати, хто за кого і як проголосував.

Що складного в розумінні того, що й так усім очевидно? Але чому це не робиться? Відповідь на це запитання є теж очевидною, бо це не вигідно тим, хто зараз при владі!

– Яку Україну Ви бачите перед собою?

– Скандинавську Швейцарію! Буває таке? (посміхається) Тобто країну, яка була б, можливо, позаблоковою, бо все ж таки не дуже довіряю цим монстрам геополітики, таким як Великобританія, США, Німеччина, які можуть використовувати Україну у своїх інтересах. Узагалі вони роблять усе правильно, це контроль і захист своїх інтересів. Але оптимально й від того, що я знаю наскільки багата Україна і людьми, і земельними ресурсами, про які теж можна говорити, і зробити систему прозорою, щоб можна було працювати й добувати ресурси – це принесе мільярди доларів у бюджет країни. Тобто якщо зробити все правильно, Україна може стати Швейцарією, позаблоковою країною, котра навіть не буде озиратися в сторону РФ, а вітатиметься з європейцями. Бо вона буде настільки потужною економічно, військово, політично, що не треба буде бути в якомусь «блоці». Будь хто, хто захоче напасти на нас, сто разів подумає, чи варто це робити. Ми можемо бути самостійними!