Анатолій Миколаєць

Анатолій Миколаєць

Засновник та керівник громадської організації «За майбутнє України»

Команда Анатолія Миколайця – це активні та небайдужі українці, які переймаються долею
країни. Саме вони є невід’ємною частиною громадської організації «За майбутнє України».
Діяльність організації – це допомога дітям, малозабезпечиним родинам, ветеранам АТО,
військовим на лінії розмежування. Як формувався громадьский рух? Що треба робити для
покращення ситуації? Відповіді на ці та інші запитання в інтерв’ю з Анатолієм Миколайцем.

Майбутнє нашої країни в руках наших дітей! Саме тому нам необхідно бути терплячими до молоді, показувати гарний приклад для наслідування. Допомагати як обдарованим дітям, так і знедоленим.

– Розкажіть про громадську організацію «За майбутнє України»: коли була створена та з якою метою.
– Громадська організація створена в червні 2015 року. Основною її метою була допомога учасникам АТО, соціально незахищеним прошаркам населення, інвалідам, чорнобильцям, дітям-сиротам. Ми залучаємо до цієї благородної справи і бізнесменів, які також із задоволенням надають і медикаменти, і сухпайками – хто що може, те й закуповує. Наприклад, та ж компанія «Coca-Cola» активно бере участь у допомозі нам і надає свою продукцію. Наразі ми об’єднуємо близько трьох тисяч осіб по Києву та області, а загальна кількість по всій Україні налічує більше тридцяти тисяч українців. Ось чому такою промовистою є назва нашої громадської організації. Я та всі члени нашого об’єднання вірять у майбутнє України тому, чим можуть, тим і допомагають.

-Кому саме ви допомагаєте?
– Ми неодноразово допомагали учасникам АТО. А почали з того, що передали 2015 року 12 автомобілів – легкові машини, джипи, буси. Направляли також медикаменти і їжу. Потім почали їздити на лінію розмежування самостійно.

– Які були перші враження від поїздки на лінію розмежування?
– Я наче спочатку вагався – їхати, чи не їхати. Але дуже хотілось особисто подивитись в очі нашим захисникам, потиснути їм руки! Вирішив, що повинен поїхати і побачити все на власні очі. Згодом за мною поїхали мої колеги-активісти ГО «За майбутнє України». Уперше, коли поїхав на лінію розмежування, мене це настільки вразило. Потім «тягнуло» на схід знову й знову. Наприклад, проходить буквально місяць після чергової поїздки на фронт, як хочеться поїхати, побачити бійців – справжніх патріотів. Чому справжніх? – Я вважаю, що всі ці події настільки сколихнули серця народу, що до 2014 року мало хто проявляв такий патріотизм і віру в майбутнє України!
Минулого року за нашою ініціативою було розроблено й започатковано відзнаку – медаль «За оборону Авдіївки». Наразі ми вже передали на фронт 800 медалей. А створили цю відзнаку на прохання Авдіївської військово-цивільної адміністрації: медаль зареєстрували, оплачуємо її виготовлення й привозимо на фронт. І коли бійці отримують цю медаль – вони плачуть… Здавалося б, що то – шматок заліза… Але сам факт, що бійців заохотили, привітали та не забули про їх звитяги, було найголовнішим для цих мужніх людей, у яких дух патріотизму просто неймовірний. До слова скажу, що завдяки оцим винагородам і нашій допомозі в цілому ми ще й добряче підняли рейтинг місцевої військово-цивільної адміністрації, котра, на жаль, була малопомітною до появи нашої громадської організації.

– Ви опікуєтеся тільки донецьким напрямком?
– Не тільки! Ми охоплюємо своєю діяльністю всі стратегічно важливі точки. Є донецький напрямок – це місто Авдіївська, і він є дуже важливим, як на мене. Луганським напрямком займається мій заступник – Антон Шаповал. Крім того, ми в тих краях із початку 2017 року взяли шефство над усіма ветеранами Другої світової війни – відвідували їх, надавали продуктові набори, медикаменти й побутові речі. На початку року їх налічувалося чотирнадцять осіб, а вже на 9 Травня – залишилося лише одинадцять. Їм ми також вручали створені нами нагороди за участь у війні. Під час вручення не всі могли підвестись. І це така
зворушлива картина, коли напівпаралізований чоловік за допомогою волонтерів усе ж таки підводиться й зі сльозами отримує цю винагороду! Ось і на Покрову (День захисника Вітчизни – 14 жовтня) повезли різноманітну допомогу, а ще – церковні нагороди, які їм передав блаженніший митрополит Онуфрій. Ми намагаємося залучити до нашої справи як бізнес-структури, так і церкву, і громадсько-політичні організації.

– Чи доводилося вам зіштовхуватися з таким явищем, яке грубо можна назвати корупцією, коли те, що ви привозите, банально розкрадається!?
– На фронті з цим не стикалися, принаймні в тих місцях, де довелося побувати (Костянтинівка, Авдіївка) – там бойове братство – це сім’я. В Авдіївці зараз стоїть 72-га бригада – одна з найпотужніших і найсильніших в Україні. Керує нею комбриг – полковник Андрій Соколов, дуже достойна людина: має чимало державних нагород. Бійці його поважають і люблять. І, спілкуючись із бійцями, не чув ні від кого з них слова «корупція». Усе, що привозять волонтери, іде зразу бійцям. Незалежно від чинів, посад – їдять разом, святкують щось – також, бо всі там побратими. І ці їх стосунки заворожують, тому постійно до них і тягне як мене, так і моїх соратників. Спершу на 14 жовтня думали лише вчотирьох їхати до хлопців на «передок», а це вже виявили бажання і мій син, і зять, і мої помічники – тож назбиралася команда осіб 12-14! Звичайно ж, я міг би й не їздити, бо вистачає турбот, як керівника ГО та очільника осередку партії «Незалежність» (міг би сидіти собі на місці й лише керувати), але то вже поклик серця. Найбільшим досягненням, крім того, про що вже розповів, вважаю роботу по створенню ордена «За оборону Донбасу» на прохання голови Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павла Жебрівського. Це буде серйозний нагрудний знак, де по центру стоятиме боєць з автоматом. Орден буде вручатися найдостойнішим – тим, хто проявив мужність, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я. Цих вагомих нагород буде випускатися десь 200 штук на рік. Спершу поїдемо з ескізами до Авдіївки – покажемо їх хлопцям, а потім уже в обласну військово-цивільну адміністрацію до Жебрівського та його заступників, аби остаточно затвердити й підписати меморандум. Лише тоді займемося безпосередньо виготовленням – плануємо встигнути на День Збройних Сил України (6 грудня). І цей нагрудний знак буде пам’яттю на все життя бійцю, який його отримає.

Своє оточення я дуже ретельно підібираю! Моя команда називає
мене «наш лідер» і це визнання є дуже приємним. Впевнений, що
недаремно живу й працюю!

– Як людину, що Вас мотивує в житті: у чому знаходите натхнення?
– У першу чергу – сім’я. Мої діти мають по дві вищі освіти: і син, і донька закінчили аспірантуру, захистилися. Син – кандидат технічних наук, донька – кандидат юридичних наук, обоє викладачі вузів. А є ще гордість нашого сімейства – внук та внучка. Тож безумовно, що все це надихає, і вважаю, що життя прожив не даремно, адже добре їх виховав, вивчив. Так сталося, що моя перша дружина померла 10 років тому й мені довелося самому їх виховувати. Син тоді лише закінчив школу й вступав у КПІ, а через рік – вступала донька на юридичний факультет в КНУ імені Тараса Шевченка. І часом доводилося дуже важко! Тож пишаюся зараз тим, що справився з цим нелегким завданням. Адже перед смертю дружини пообіцяв їй, що дітей «поставлю на ноги» і вони будуть достойними людьми! Ну, а другим фактором, що надихає, є моє оточення поза сім’єю. У мене дуже ретельно підібрана команда, актив громадської організації. Тому вважаю, що недаремно живу й працюю. Усі вони називають мене «наш лідер», і мені це приємно. У свою чергу, вони для мене члени сім’ї, адже кожен із них є достойною та порядною людиною.

– Нещодавно Ви отримали нагороду. Розкажіть, що це за знак?
– Так, мою роботу помітили та відзначили (посміхається). І за ініціативи Авдіївської військово-цивільної адміністрації до Дня Конституції України 2017 присвоїли орден «За заслуги» ІІІ ступеня за мою роботу й нашу активну діяльність (у допомозі Донбасу, ветеранам, дітям- сиротам).

– А, що для Вас означає цей знак, якими були ваші емоції, коли дізналися про нагороду?
– Звичайно, я пишаюся тим, що наша діяльність не залишилася непоміченою. Ця нагорода, можна сказати, подвоює сили, енергію й надихає на ще більші звершення в майбутньому. Але коли ми робимо всі ці справи – ми не думаємо, що натомість отримаємо.

– Чим, на Вашу думку, можна мотивувати українців, щоб вони брали активну участь у громадській діяльності?
– Щоб розбудити якесь почуття патріотизму наших співгромадян, необхідно їх хоча б раз відправити в зону бойових дій. Далеко не всі розуміють, що в нас відбувається в країні. Далеко не всі розуміють справжню місію бійців, що знаходяться на сході України. Але роботи вистачає і в тилу… Та й загалом, треба працювати з населенням на чітких прикладах, які показують бійці на передовій. Адже чимало хлопців на війні вже третій рік і не хочуть повертатися «на цивілку», і справа тут не в зарплаті, яку вони зараз там отримують (тим паче, що за сьогоднішніми мірками вона досить мізерна: 6-8 тисяч на передовій отримує боєць за місяць, щодня ризикуючи жит тям). Порівняйте цю платню з іншими арміями світу й побачите колосальну різницю. У наших хлопців патріотизм і віра в майбутнє своєї держави – ось чому вони «там». Вони хочуть відновити кордони й бачити Україну достойною та вартою поваги з боку інших держав.

– Які Ваші плани на майбутнє: чи ставите перед собою глобальні цілі, чи маєте якісь короткострокові задумки?
– Плануємо й у майбутньому надавати допомогу Донбасу, будемо глибше й глибше заїжджати туди, аби доходити до якомога більшої кількості населених пунктів. Зокрема, у найближчих планах «освоїти» всі населені пункти (гарячі точки) навколо Авдіївки.

– Якою загалом Ви бачите ситуацію на Донбасі: коли там усе стабілізується, закінчиться війна?
– Усі ми віримо, і в першу чергу бійці, що війна має скоро закінчитися. Перші керівники держави врешті-решт
мають до чогось прийти… Пора вже закінчувати цю так звану «операцію»!

(PT#4 від 16.11.2017р.)