Ахтем Сеітаблаєв

- Ахтеме, небагато Ваших прихильників знає, що Ви є режисером. Загальній аудиторії відомо, що Ви – телеведучий та актор. Відколи розпочалася ваша режисерська діяльність?

– Так, телебачення та кіно увійшли в моє життя щільно біль-
ше десяти років тому. Але варто сказати, що режисурою я
займаюся досить тривалий час свого життя! За освітою я
театральний режисер. Я закінчив акторський факультет у
Сімферополі, де навчався з 1989 до 1992 року на першому
кримськотатарському курсі, який був набраний спеціально
для кримськотатарського театру, що відроджувався. У театрі
я працював два роки, а потім вступив на факультет режисури
драми в Києві. У цей час їздив на практику до Кримськота-
тарського театру. Дипломні роботи й дипломний спектакль
поставив у театрі в Криму, але привозив і до Києва.
У 2004 році я знову повернувся до Києва, так склалося жит-
тя. І вже 2006 року зняв свій дебютний телевізійний фільм
«Квартет для двох». І з тих часів я почав більш щільно займа-
тися режисурою в кіно.

- До чого Ви схиляєтеся більше – брати участь у зйомках як актор чи організовувати знімальний процес як режисер?

– Це абсолютно різні професії, але від цього вони не стають
менш цікавими особисто для мене. Абсолютно різного роду
відповідальність та різний рівень складності завдань поста-
ють перед актором і режисером.
Не хочу, щоб це комусь здалося кокетством якоюсь мірою,
але акторська гра для мене – це переважно відпочинок. Так,
цей відпочинок насичений, конструктивний, він займає пев-
ну кількість часу, праці й зусиль.

Якщо говорити про режисуру, то обсяг завдань, що стоять
перед тобою, набагато більший, рівень відповідальності ще
вищий, але це певний драйв! Неймовірне відчуття, коли на
майданчику народжується той світ, який ти придумав або
про який мріяв. Ти бачиш, як на майданчику завдяки акторам
та всій великій команді цей світ починає набувати фактурних
емоційних рис. Це складно передати словами…

- Чи були кризові періоди в кар’єрі?

– Подібні періоди бувають у житті кожної людини. Напри-
клад, такий момент був, коли я прийняв рішення знову повер-
нутися до Києва. В певний час стало зрозуміло, що в Криму я
не знаю куди рухатися ані в професійному плані, ані в житті,
хоча я вже зіграв у ряді спектаклів ключові ролі, поставив
три або чотири спектаклі як режисер. Тоді так склалися об-
ставини, що до Криму приїхала знімальна група з Києва…
Сьогодні й за останні декілька років я беру теми, які мені
здаються дуже проблематичними й непростими для втілення.
Але це виклик і можливість.

- Розкажіть про зйомки картини «Кіборги». З ким співпра- цювали? Як проходив творчий процес?

– Ідея для картини «Кіборги» виникла з циклу телепередач
«Хоробрі серця» на «1+1», де я був ведучим. Одна із серій
була присвячена бійцям, яких ми сьогодні називаємо кібор-
гами. Тож, за спогадами тих героїв, які були в нашій передачі
й інших бійців було написано сценарій Наталією Ворожбит.
Багато бійців брали участь у зйомках фільму й були присут-
німи на знімальному майданчику. Кожен з присутніх ділився

КРИМ Я БАЧИВ ВОСТАННЄ
ЯКРАЗ ТОДІ, КОЛИ
ПОЧИНАЛИСЬ УСІ ЦІ
ПОДІЇ. ЗВІСНО, ЩО ЦЕ
МІЙ ДІМ! ТОМУ, ПЕРШ ЗА
ВСЕ, ПРИГАДУЮ ЗАПАХ
ЛАВАНДИ, БО ЦЕ ПЕРШИЙ
ЗАПАХ, ЯКИЙ Я ЧУВ КОЛИ
ПРИЇХАВ ДО КРИМУ.
БАТЬКИ… ДІТИ… МОРЕ ТА
РАНІШНЯ ОСІНЬ.

своїм досвідом в контексті побуту та життя під час війни. Для
нас це була велика відповідальність. Для акторів була неймо-
вірна мотивація, тому що вони спілкувалися з безпосередні-
ми героями тих подій, що показані у фільмі. По-перше, вони
всі одного віку, по-друге, вони розуміли, як це важливо для
тих хлопців, які воювали, по-третє, вони розуміють ступінь
відповідальності перед глядачами, бо ми знімали про сього-
дення, про те, що відбувається й по сьогодні.
Почали ми знімати 9 лютого 2016 р. Глядачі побачили фільм
6 грудня 2017 року.

- Коли Ви переглянули фінальну версію фільму перед тим, як він відправився в прокат, які емоції у Вас були?

– Емоції були дуже змішаними, бо я досить критично ставлю-
ся до своїх робіт. Фільм наповнений діалогами. Цей фільм
узагалі не про війну, хоча там доволі багато бойових сцен.
Але цей фільм про мир, який народжується всередині вій-
ни. Для мене було дуже важливим показати, навіщо бійці
там знаходяться. Я хотів показати мотивацію кожного з них:
ким вони себе бачать, що вони захищають, що їм болить. Там
досить велика географія питань, які обговорюють герої. Ці
питання ми часто обговорюємо на сторінках у Facebook або
між собою… Але коли ми чуємо ці питання з екрану, коли
говорять ці речі не цивільні люди, а ті, хто розуміє, що кож-
на наступна хвилина може бути останньою, навіть найпро-
стіші питання набувають іншого сенсу та іншого емоційного
градусу. З іншого боку ми хотіли зняти дуже чесне кіно, не
прикрашаючи реальності, у контексті чесності та незамовчу-
вання цих больових точок, яких дуже багато: мовне питання,
питання поколінь і таке інше.
Я дуже хвилювався за те, чи готовий глядач, особливо знаю-
чи, що це історія про сьогоднішню війну, адже йому разом з
акторами міркувати над деякими болючими питаннями. І я
дуже радий, що переважна кількість відгуків про ці питання,
які ми ставимо всередині фільму, є зрозумілими глядачеві.
Люди писали відгуки про те, що дуже добре, що ми багато
речей проговорили у фільмі.

- Над чим Ви працюєте сьогодні?

Зараз іде підготовчий період фільму «Захар Беркут» за од-
нойменною повістю Франка. Також я продовжую грати в
театрі.
Крім усього, я є керівником установи «Кримський дім» – це
платформа для всіляких культурних проектів для українців,
що були вимушені переїхати з окупованих територій. Тут
можна зустрічатись, проводити конференції, літературні
вечори, виставки картин. Ми також проводимо відеомости
з Криму, обговорюємо гострі та актуальні питання. “Крим-
ський дім” – це культурологічній хаб.

- Коли востаннє Ви були в Криму? Які спогади пов’язані з Кримом?

– Крим я бачив востаннє якраз тоді, коли починались усі ці
події. Звісно, що це мій дім! Тому, перш за все, пригадую за-
пах лаванди, бо це перший запах, який я чув, коли приїхав до
Криму. Батьки… діти… море та ранішня осінь.