Стелла Захарова

_

Олiмпiйська чемпiонка зi спортивної гiмнастики
президент української федерацiї гiмнастики
директор i засновник благодiйного фонду «Спорт i дiти»

– Чим сповнене сьогодні Ваше життя, крім спорту?
– Найперше – це сім’я. Це головний пріоритет. Це те, заради чого я все роблю.

– Ви успішна спортсменка, громадська діячка. Як Вам вдається тримати баланс між усіма сферами життя?
– Справа в тому, що треба правильно організувати свою роботу. Щоб не робити «фальстарти» чи бігати як білка в колесі. Основа моєї роботи – не самостійно розпилюватися на задачі, а вміти правильно їх делегувати. Керівник не має все робити сам, бо не завжди має на це час. Тому я розподіляю всі робочі напрямки між працівниками, хоча в нас і невеликий колектив.
Спочатку було дуже важко, я робила все сама, бо не було іншої можливості. Але якщо правильно розвивати бізнес і думати стратегічно, тоді можна працювати. Розумний керівник має перші років п’ять вкладати, щоб потім отримувати результат, а вже потім передавати завдання іншим людям. І тоді вистачатиме часу й на родину, і на відпустку, і на інші захоплення.

– Де Ви набували бізнес-навички? Чи був досвід навчання в бізнес-школі?
– Ми, спортсмени, ніколи не були бізнесменами, ніколи цим не займалися й повністю не розуміли що значить бути підприємцем. Я свого часу навчалася на бізнес-курсах у Швеції. Так, можливо, не все тоді розуміла, не все вбирала, але щось все одно залишалося. Тому я почала там працювати.

Другу школу я отримала тоді, коли приїхала в Київ і почала реалізовувати себе в громадській діяльності. Тому що я з тих людей, які хочуть щось зробити не тільки для близьких, але й для країни. Мені хотілося принести щось нове в спортивну сферу.

Ще за часів радянського союзу нам ніхто не розповідав, як усе «працює». Ми всі мали ходити в «один ряд», бути однаковими. Сьогодні навпаки, технології йдуть уперед, і треба бути актуальним, учитися й не відставати за часом. Я вже неодноразово говорила й ще раз хочу повторити, що спорт – це бізнес, і все залежить від спортсмена і від того, як він організує процеси. Але в нашій країні, на жаль, поки що не всі це розуміють, а особливо цього не розуміють чиновники, які працюють у нашій сфері. Вони намагаються обмежити нас, щоб ми в спорті не заробляли за свою працю, а були як біомаса, щоб нами можна було керувати.
Усе, про що я сьогодні говорю, це моя думка, я не боюся нічого висловлювати, бо я хочу принести результати, популярність своїй країні, і я нічого поганого в цьому не бачу. Але система «кусається», «брикається» для того, щоб не дати людям, які заслуговують на це, розвиватися.

– Ви пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що Вам заважає сама система, що в ній щось треба змінювати?
– Коли я приїхала зі Швеції і в роботі зіштовхнулась із нашою системою, це мене шокувало. В один момент за свої погляди й волевиявлення я стала «вигнанцем» системи, і мені це дійсно довелося важко пережити. Згодом я зрозуміла, що наодинці з цією бюрократичною та корумпованою «махиною» боротися дуже складно, але зворотного шляху не мала.
На початку своєї діяльності я мало що розуміла, робила багато помилок. Але не даремно кажуть, що найкращий учитель – це власний досвід. Головне, що я не допустила основної помилки – не здалась, не опустила рук і не підкорилася чиновницькій системі після перших труднощів! У той час мене думали зламати, а тепер мене бояться, і я щаслива (посміхається). І нехай знають, що я маю свій «кістяк», маю свою думку, і цього я добивалася більше п’ятнадцяти років. Тому підняти руки вгору й сказати, що я ваша, не вийде.
Протягом усіх років я створювала свій імідж та будувала власне ім’я в тому напрямку, у якому працюю. І сьогодні можу відкрито про це говорити, не боюся цього, бо ні в кого не забрала, ні в кого не вкрала, а досягла результату своїм тяжким трудом як у спорті, так і в громадський діяльності.

– Чи не виникало у Вас думок про те, щоб бути в системі і з середини її змінювати?
– Це неможливо! Якщо ти вже потрапив до системи, ти не вийдеш із неї. Життєвий досвід показує, що нічого неможливо зробити й змінити, перебуваючи в самій системі. Ситуація складається інакшим чином, коли дієш ззовні, коли тебе немає за що «схопити», то ти можеш сміливо висловити своюдумку, можеш говорити правду.

– Чому так відбувається, як Ви вважаєте?
– А чому сьогодні ми всі так живемо? Бо так налаштована політика держави. І таке неподобство відбувається в кожній сфері: і в економіці, і в охороні здоров’я, і в аграрному секторі… Бо чиновник, який займає ту чи іншу посаду, знає, що це він робить, щоб красти, а не для того, щоб змінювати щось у країні на краще. Ці чиновники приходять «голодними», з’являються нізвідки, а виходять мільйонерами й при званнях. Хіба це правильно? Хіба я могла б сама щось змінити в системі, яка переповнена подібними кадрами? Сьогодні країну довели до страшної кризи, до безвихідної ситуації.
Давайте візьмемо за приклад президента Хорватії, який за короткий термін змінив життя в країні, або президента Вірменії, який теж за короткий час покращив життя громадян. Що потрібно, щоб сьогодні щось змінити в Україні? – Воля однієї людини! Президент повинен мати бажання й починати змінювати систему, показати особистим прикладом, що так, як сьогодні ми живемо, не можна жити! Тоді й буде результат, але не відразу, має пройти якийсь час.

– Щодо спорту, як Ви вважаєте, у нашої країни є спортивний потенціал?
– Звісно є, ще і який потенціал! Наші спортсмени – це унікальний феномен, адже вони стають зірками тільки завдяки своїй праці. Людей в якомусь сенсі давлять, пригнічують своїм ставленням до спортсменів, інфраструктура для розвитку галузі відсутня, а «паростки» все рівно проростають, їх не «поливають», а вони «ростуть», можна сказати, виживають і стають зірками. Це зазвичай люди, які походять з нізвідки, але прориваються, доводять світові, що вони гідні поваги та того, щоб ними пишалася вся країна.
Мене за кордоном постійно запитують: як у вас так відбувається, коли немає жодних умов, а люди завойовують медалі? Але, на жаль, тих хто сидить «там, нагорі», не цікавить повага до країни, їм цікаво фінансування, особистий прибуток і стан їхньої кишені. А потім вони думають про те, як гарно з цієї ситуації вийти «сухими», щоб не посадили. Прикладів дуже багато, не треба навіть далеко дивитись, я була шокована, коли попередній міністр спорту Булатов, який з’явився невідомо звідки, за рік пограбував усю галузь спорту. Коли його прибрали, він поїхав на два роки в АТО й на сьогодні знову отримав державну посаду в іншій сфері…

– Ви розвиваєте галузь спорту на громадському рівні – щороку організовуєте турнір «Кубок Стелли Захарової», який планується вже в березні 2019 року. Скільки років поспіль проходить турнір? Ви можете хоча б приблизно розказати про кількість учасників?
– Турніру вже 17 років. Якщо приблизно порахувати, то в середньому кожного заїзду буває близько 15 країн, у кожній команді від 15 до 18 учасників. Ось і рахуйте!
Весь турнір у нас проходить на дуже високому рівні, організація всього процесу – така ж сама. Перші роки було так, що від Фонду відправляли листи по різних клубах. За останні вісім років ми все робимо дуже офіційно, оскільки це є статус заходу. Ми пишемо офіційний лист на Федерацію гімнастики. Тільки Федерація має право на фірмовому бланку звернутися до Міжнародної федерації, яка включає подію в календар, у міжнародний план.
Перед турніром перевіряється сертифікація снарядів, щоб ті відповідали всім нормам. Бо весь інвентар має не просто бути в спортсменів, він має відповідати всім нормам для турнірів. Абсолютно все має пройти перевірку та сертифікацію. Зараз ми чекаємо на офіційну відповідь. Наш турнір уже включили в основний план.
Також ми платимо всі необхідні внески, які є чималими. Платимо штрафи, якщо щось відбувається не за правилами Міжнародної федерації. Кожен турнір проходить серйозний моніторинг та контроль. І вже потім ми розсилаємо запрошення з логотипом Міжнародної федерації кожній країні, на всі федерації. Тому наш турнір – це надзвичайно статусний захід і до нас постійно приїздять серйозні спортсмени. За цей період у нас побували представники практично всіх країн світу: і США, і Канади, й Австралії, усієї Європи, Китаю, Японії.

– Для чого Ви це робите?
– Це моє життя. Те, що я роблю, – це моя пристрасть, я цим насолоджуюся. Після кожного турніру я кажу, що більше не буду, бо дуже втомлююся, тому що кожен раз відбуваються якість непередбачувані речі, але все рівно продовжую (посміхається).
Ми дуже багато уваги приділяємо роботі зі спонсорами, багато хто не хоче цим займатися, бо це надважка робота, і забирає вона багато сил, зокрема ця робота невдячна. Особливо в нашій країні дуже важко знайти кошти для таких турнірів. У нас чомусь так усе влаштовано, що ми живемо як «жебраки» за принципом: я зламав ногу, дайте кошти! Але спорт – це бізнес. За ці кошти спонсор отримує рекламу, це не «подачка», так робить увесь світ, і я це знаю! А в нас навіть спеціалісти-менеджери по маркетингу не розуміють, що компанія, яка бере участь у статусних заходах, отримує престиж, репутацію та потенційних клієнтів.

– Що особисто Вас мотивує в житті?
– Це запитання колись поставив мені один знайомий політик, який поцікавився, для чого все це мені потрібно. А я відповіла йому, відповім і вам зараз – я хочу прийти й змінити щось на краще, зробити якісніше, на перспективу!
Так, я забезпечена людина, мені вистачає мого достатку, і я не живу виключно на свою олімпійську стипендію, що мені нараховують. Ми з чоловіком свого часу організували бізнес у Швеції, тож я маю й забезпечення, і захист. Сьогодні моєю основною мотивацією є бажання зробити так, як має бути! І зробити це необхідно, допоки маємо на це сили!
Не секрет, що ми всі станемо старенькими і може нам захочеться більш спокійного життя. Чомусь ніхто мене не запитує, чому я повернулася з чоловіком знову в Україну, не залишилася жити у Швеції. Бо я там сумувала! А тут мені цікаво! Я люблю свою рідну Одесу, бо там я народилася. Саме з цих причин мого чоловіка тягне на Батьківщину, до могил його батьків. Але що ми зробили для своєї землі? Що залишимо після себе? Ось ці питання необхідно задавати собі! Тому я роблю те, що вмію, у тій сфері, яку знаю!

(PT#6 від 24.09.2018р.)