Володимир Горянський

Народний артист України

- Нещодавно Маргарита Січкар презентувала проект «Театр біля мікрофона» та перший аудіоспектакль «Маленький принц». Ви озвучили роль Лиса. Скажіть, чим особливий для Вас цей аудіоспектакль?

– По-перше, «Маленький принц» – це улюблена казка, на якій виховувалося моє покоління. По-друге, я вважаю, що цей твір має бути в кожній родині. Тому щодо того, брати участь у самому проекті або не брати, сумнівів не було. Мені здається, що це необхідно, адже зараз і час, і діти інші, з відмінним від нашого покоління мисленням. Вони багато речей сприймають поверхнево. Тому хочеться їм повернути емоції.

 

- Чим відрізняється робота над аудіоформатом і роботою актора в кіно або театрі?

– Аудіоспектакль – це тільки голос і музика. Тому тут більше складнощів у відкритті персонажу. Але є й свої принади для артиста – це пошук нових відчуттів. Сам процес є цікавим!

 

- Ви родом з Луганської області, де в переважної більшості хлопчиків був зазвичай один шлях – це шлях на завод або в шахту. Як Вам удалося змінити вектор та побудувати своє життя абсолютно інакшим чином? Чи підтримували Вас батьки?

– Так, (посміхається) дійсно, є таке. Я вам маю сказати, що мої батьки мені просто не заважали. Якщо я чогось хотів, я це робив. Тим більше в мене була велика родина, нас було четверо дітей, батькам не було коли займатися нами всіма, тому в нас у сім’ї старші виховували молодших.

Для мене ніколи не поставав вибір. Мама моя благословила на вступ до театрального. Вона мені всіляко допомагала й підтримувала! Тому мене зараз дивують батьки, які намагаються реалізувати нереалізоване у своєму дитинстві. Я вважаю, що дитина повинна бути сама собою, а не виконувати забаганки батьків. Потрібно слухати свою дитину, розуміти, що вона хоче.

 

 

- Ви зіграли безліч ролей, утілили образи різних героїв і на екрані, і на сцені театру. Чи є для Вас різниця між роботою в кадрі та грою на сцені театру?

– Театр з точки зору процесу серйозніший і глибший. Адже репетиції можуть тривати протягом декількох місяців. У театрі відбувається пошук характеру, спроби втілити героя по-новому. У кіно все інакше, адже там є поняття типажності акторів. Усе це через обмежений час для роботи над роллю. Режисери це активно використовують.

 

- У 2016 році, через два роки після початку трагічних подій в Україні, на екрани вийшов досить специфічний фільм, режисований Анатолієм Матешком «Полон». Що мотивувало Вас взяти участь у зйомках?

– Ви знаєте, зйомки фільму відбувалися в самий пік трагічних подій. В основу сюжету покладена реальна історія. Анатолій Матешко взяв цю ідею, і буквально за 7 днів у реальних умовах ми зняли картину. Може, там не все було зрозумілим. Але чому саме такий сюжет? Ішли на це свідомо.

Був момент, коли всі українці почали звикати до того, що десь там війна, а тут мирне життя. Ви ж пам’ятаєте, скільки людей гинуло? А тут у нас концерти, по телебаченню розважальні програми. І це особисто в мене викликало неймовірне обурення. Тож командою ми свідомо пішли на те, щоб показати людям, що не повинно бути так. На превеликий жаль, усе триває й досі: війна і мир. Абсурдність ситуації, що відбувається, підкреслюється поведінкою політиків. Це просто моральна деградація. Як із цим боротися, я вже не знаю… Може, знімати ще якісь фільми?

Стан війни і миру – дивний стан сучасного світу…

 

 

- Чи відображається ця ситуація особисто на Вашому житті?

– Безумовно, усе це відбивається на роботі, яку ми робимо, гастрольному графіку. Сьогодні я часто їжджу на схід:  у Краматорськ, Артемівськ, Сєвєродонецьк та інші міста, тому що розумію, що нам необхідно там виступати. За місяць 20 днів я перебуваю на гастролях. Людям потрібна позитивна емоція, посил. Вони втомилися від телебачення, свідченням тому є повні зали, які ми збираємо!

Моральний і психологічний стан людей у країні на межі. Люди втратили віру в завтрашній день. Усі знаходяться в позиції виживання, болю… й нерозуміння. Часто люди підходять, запитують поради – як жити й що робити? Питають, що відбувається в Києві… Я розумію, що люди хочуть живого спілкування. Моє завдання в рамках того, що я можу, що роблю, але я не депутат, не політик, чим я можу допомогти?

 

 

- У Вас є роль, про яку Ви мрієте?

– А як же жити без мрії? Це ж не цікаво! (посміхається) Але, безумовно, артисти мріють не тільки про втілення персонажів та ролі. Я свого часу прийшов до того, що не можна себе обмежувати лише професією. Поняття «Я артист і я є відданий своїй професії» – це не для мене. І я хочу застерегти від цього багатьох молодих людей, яких навчаю акторській майстерності. 

Це життя, і, крім професії, воно сповнене ще багатьма принадами. Тому не потрібно забувати, що є природа, є море, є близькі друзі, кохані люди, є захоплення … Не варто обмежувати себе.

 

 

- Як Ви прийшли до усвідомлення цього?

– Був період, коли моє життя складалося лише з театру й дому. Та я не мазохіст у цьому плані. Тому я можу дозволити собі робити те, що мені подобається. Напевно, я це й роблю. Не хочу повторювати помилок великих людей, які в кінці свого шляху залишаються на самоті.  

 

 

- З чого складається сьогодні Ваше життя?

– Моє життя складається з різних аспектів: це моя родина, яка завжди на першому місці, це ресторан, у якому ми зараз із вами знаходимось, це подорожі… Є якась повнота, що радує. Знаєте, напевно, це вже вік, мудрість, коли людина повинна зрозуміти, що насправді важливо. Багато молодих людей перебувають сьогодні в метушні….

Ви знаєте, у мене є курс студентів, з якими я також веду подібні розмови… Тому що моє завдання – не тільки навчити їх професії, а й навчити їх ще бути особистостями, людьми, перебувати в цій повноті. Навчитися бути людиною – це не просто. Іноді з ними розмовляєш, питаєш, про те, що їм цікаво, а що не цікаво, розумієш, що вони витрачають стільки часу на щось не потрібне …. для них самих. Потім деякі це розуміють, і їх життя стає більш об’ємним. Мені приємно, що саме я їх навчаю.

 

- Ви згадали про ресторан, у якому ми зараз знаходимось – «Dover street 1/2». Це Ваш ресторан? Розкажіть історію його створення.

– Гастроресторан «Dover street 1/2» – це наш сімейний ресторан. Моя дружина Олена – ресторатор з величезним досвідом і стажем. Ми власноруч створили затишне місце, неначе доповнення нашого дому – місця, де приємно зустрітись із друзями. Нам дуже приємно тут знаходитись.

Ресторан, можу похвалитися (посміхається), – це наша родинна гордість, він не схожий на жоден інший ресторан. Дивовижна кухня, де страви готуються тут і зараз, дизайн, атмосфера. Тож запрошую!