Часом буває так, що проста зустріч може стати фатальним випадком, який вплине на
подальше життя. Так сталось у Вячеслава Довженка, який міг би бути залізничником,
але потрапив до театрального училища. Сьогодні Вячеслав – актор кіно й театру.
І чоловік знає, що таке слава та успіх, але водночас йому доводилося переживати
творчу перерву, період повернення на великий екран. Про прем’єри українського
кінематографа, роботу в проекті «Кіборги» та виховання дітей у нашому інтерв’ю

- З чого розпочинався Ваш акторський шлях?

– Ви знаєте, ще в школі я вчився не дуже добре, та в моїй ха-
рактеристиці було написано, що я хуліган, але схильний до
артистизму (посміхається). І я не буду оригінальним, якщо
скажу, що, як і багато хто з акторів, у професію я потрапив
випадково. Народився я в Дніпропетровській області, про-
жив у Дніпропетровську. Мій батько – залізничник. Тому
шлях у мене був один – до залізничного технікуму.
Але трапилося наступне: у певний момент я зустрів одного
товариша, який мав забирати документи з Дніпропетров-
ського театрального училища та переводитись у Київ. Він
запропонував мені просто сходити з ним за компанію до
вузу. Ми пішли забирати його документи, і я потрапив у цю
приголомшливу атмосферу, у якій були люди наче не з цього
світу. Поспілкувався з хлопцями, з викладачами, а наступ-
ного дня пішов і забрав із залізничного технікуму докумен-
ти, приніс у театральне. Усе це було абсолютно випадково…

- Яка реакція була у батька?

– Люди, які не мають поняття й відношення до цієї професії,
звичайно, негативно оцінюють подібні кроки. Був великий
скандал. Батько обурювався й питав, що я планую робити з
цією професією. Як буду годувати сім’ю? Але коли він при-
йшов на дипломний спектакль і побачив, на якому рахунку
я був у викладачів та студентів, він прийняв моє рішення.

- Яка Ваша перша роль, котра дала усвідомлення того, що Ви успішний артист?

– Якщо можна так сказати, то це період вільного театру,
коли ми грали «Чайка на ім’я Джонатан Левінгстон». Культо-
ва вистава, що збирала багато аншлагів. Ми об’їздили дуже
багато фестивалів з цією виставою. Узяли багато Гран-прі.
Першою головною кінороллю була роль Петра Першого
в знаковій картині «Молитва за гетьмана Мазепу (2001)»,
доволі скандальна роль. Мені було 24 роки. І коли мене
запросили в картину, це був особливий комплімент для мене,  як для молодого хлопця. Моїм партнером був Богдан
Сильвестрович Ступка, який тоді був міністром культури й
народним артистом України. Він багато чому мене навчив
у кадрі. По-батьківськи давав гарні поради. Картина дійсно
була знаковою, про роль Петра Першого багато говорили.
Але через цю роль я й «постраждав» тому, що фактично на
шість років у мене була перерва. За цей час я закінчив ре-
жисуру. У нас із дружиною з’явилося двоє прекрасних дітей.

КОЖНА ТВОРЧА ЛЮДИНА
ПЕРЕЖИВАЄ ПОДІБНІ
МОМЕНТИ. ЗАЗВИЧАЙ
ТИ СУМНІВАЄШСЯ В
ПРАВИЛЬНОСТІ СВОГО ШЛЯХУ,
СТАВИШ СОБІ ЗАПИТАННЯ НА
КШТАЛТ: А МОЖЕ, Я РОБЛЮ
ЩОСЬ НЕ ТАК?
У ПЕРШУ ЧЕРГУ, НЕ МОЖНА
ЗДАВАТИСЯ! ПОТРІБНО
РОЗУМІТИ, ЩО ПРИЙДЕ
МОМЕНТ – Й “В ТВОЇ ДВЕРІ
ОБОВ’ЯЗКОВО ПОСТУКАЮТЬ”

- Що зазвичай необхідно робити під час подібних життєвих пауз чи кризових моментів?

– Кожна творча людина переживає подібні моменти. За-
звичай ти сумніваєшся в правильності свого шляху, ставиш
собі запитання на кшталт: а може я роблю щось не так?.
Я не буду оригінальним, якщо скажу що, у першу чергу, не
можна здаватися! Потрібно розуміти, що прийде момент –
й “в твої двері обов’язково постукають”. Потрібно бути до
цього готовим. Не можна опускати рук. У цьому сенсі не
можна стояти на місці.

- Розкажіть про участь у картині «Кіборги». Як Ви потрапи- ли в цей проект?

– Мене запросили на проби до Ахтема Сеітаблаєва. Я не ду-
мав тоді, що Ахтем знайде мені роль у цій картині. На жаль,
наша кіноіндустрія так побудована, що в кожного актора
є типажність. Тому режисери активно це використовують,
адже вони знають, що актор уміє, а що ні. У цьому сенсі
я сумнівався. Але коли приїхав на проби, Ахтем попросив
прочитати текст так, як я його відчуваю. Я прочитав. Рік
тому на Різдво мені зателефонував кастинг-директор і за-
просив на зйомки.
Згодом я дізнався, що в прототипі «Серпня» (герой, якого
я граю) є реальна людина, більш того, це мій друг – Андрій
Шараскін (Богема), з яким ми товаришуємо вже 20 років. Я
йому одразу подзвонив і повідомив, що буду грати його в
картині. На що він посміявся, а потім я надіслав йому смс:
«Дякувати Богу, що тебе грає не Безруков!». Після цього
пішла плітка по батальйону, що Безруков дійсно пробувався
на цю роль, але Ахтем його не затвердив (посміхається).

- На знімальному майданчику дійсно з вами працювали воїни АТО?

– Так, і можу сказати, що ми відчували величезну відпові-
дальність. У мене вона була подвійна, тому що я грав свого
друга. Але ми відчували підтримку. Багато хто з реальних
бійців хотів приєднаєтися до цього творчого процесу. Ах-
тему (режисер картини – прим. редакції) слід сказати слова
подяки, бо він ішов назустріч і всім хлопцям знаходив хоча
б епізодичну роль, щоб усі були долучені.

- Ви розповіли, що батько спочатку не підтримував Ваше рішення стати артистом. Враховуючи такий досвід, як Ви виховуєте своїх дітей?

– У цьому сенсі я точно знаю, що кожен шлях – це індиві-
дуальний шлях, тому я не нав’язую дітям своє бачення. Це
їх вибір. Так, я можу щось порадити, але все ж таки ми в
родині даємо свободу.