Василь Шкляр – письменникPosted by On


– Ви починали з журналістики, чи відрізняється журналістика тих років і сьогоднішня?

– Більшість людей, які стали письменниками, працювали в журналістиці, тому що це суміжна професія. Ти працюєш словом. Так, тодішня журналістика відрізняється від сучасної кардинально. Вона не була інформаційною, а була пропагандистською. Через те я працював більше в художніх виданнях: «Дніпро», «Ранок». Завідувачем відділення прози. 

– Про що саме Ви любили писати?

– Насамперед, це глибокі історії. Що саме надихало, я не знаю… напевно, бажання писати. Сам процес приносить насолоду. Коли мене запитують, звідки це почалось, я думаю, що в певний період у багатьох людей, особливо у тих, хто читає літературу, це бажання виникає. Коли я читав якусь захопливу історію, мимоволі виникала думка: «чи зможу я так?». Напевно, ще в сьомому чи в восьмому класі замислив собі написати пригодницький роман про своїх ровесників – друзів. У мене не було жодного сумніву, що я не зможу це зробити. Але знаєте, що мене зупинило? Я подумав про те, що така велика книжка, там стільки розділових знаків треба буде поставити (посміхається). Я тоді писав вірші, ще школярем їх публікував в обласній пресі – у газеті Черкащини.

Прозу почав писати, коли вже навчався на філологічному факультеті. Тоді я вже не боявся розділових знаків. Тим паче знав, що модернова література взагалі пишеться без розділових знаків. І тоді наважився написати. Писав повісті, оповідання, які потім і опублікував.

– Чи не було у Вас сумніву «для кого писати»?

– Я не мав перед собою ніколи якогось конкретного читача. Але на початку моєї свідомої праці, коли вже знав, що пов’яжу життя із цією професією, у мене була головна мета – писати захопливі твори, які стали б інструментом українізації. Я думаю, що цікава книжка повинна спонукати до вивчення мови й культури, якою написана ця книжка.

До речі, ще до війни з москалями, і до сьогодні, я забороняю перекладати мої книжки російською мовою. Хоча пропозицій було багато й перекладали. Навіть у 90-х роках вийшла книжка «Вибране» в Москві, яка була досить грубою. Але вже потім, коли Україна стала незалежною, я побачив, що попереду велика битва за нашу мову, тож я відмовився від перекладів російською мовою.

– Чи відрізняється процес видання книжки зараз і тоді, коли видавалися романи «Ностальгія» та «Тінь Сови» (за радянських часів)?

– За радянськіх часів у мене вийшло два романи: «Тінь Сови», написаний ще на початку 80-х років, та «Ностальгія». Коли видавці звернулися до мене із пропозицією перевидати ці романи в наш час, я спочатку не погоджувався. Але мене все ж таки переконали тим, що вони будуть користуватися попитом, так і сталось. І це доводить те, що ще на початку своєї кар’єри  я писав не якісь кон’юнктурні речі. Деякі читачі навіть висловлювати мені думку, що дуже прикро, що я не пишу більше в подібному стилі. 

Щодо процесу видавництва, тоді була така практика, що роман міг пролежати у видавництві два чи три роки. Були плани, тому що була планова економіка, на перші місця ставили оспівувачів – письменників-пропагандистів. Зараз усе простіше: якщо автор знаний, якщо він добре продається, уже до нього видавці стають у чергу, пропонують різні варіанти, хто вигідніший. Тут уже автор може диктувати свої певні умови. І коли я завершую твір, коли, на мою думку, він готовий іти до друку, далі справа техніки – це художнє оформлення, редакторські справи. І через кілька місяців світ бачить новий твір.

– Чи є такі твори, які «залишились у столі», які є не виданими?

– Мені соромно зізнатись, але в столі в мене нічого не залишилось. Видано все й навіть оповідання, які я писав у 70-і роки, ще юним. Вони вийшли у збірці «Чорне Сонце», але вони навіть датовані 70-и роками. Мене хтось із журналістів запитував, чи буде роман «Чорний ворон» таким популярним через 10 років. А я кажу, що, якщо мої оповідання, написані ще півсторіччя тому, користуються попитом і зараз, то кращі романи матимуть ще довше життя.

– Розкажіть про роман «Чорне Сонце». Чому вирішили висвітлити події, які відбуваються сьогодні?

– Роман «Чорне Сонце» я написав несподівано для себе. Я не збирався писати про сьогоднішню війну так швидко. Війну треба бачити з відстані часу. Але вийшло так, що цю історію написали своїми вчинками власне самі хлопці «Азовці». 

У мене давня дружба з нашими вояками, зокрема з полком «Азов». Я цих хлопців багатьох знав і раніше. Ми були разом на Майдані (вони ще тоді читали мої романи). І я отримував листи, про те, що після того, як хтось прочитав «Чорного ворона», пішов на війну. Це, до речі, накладає певний психологічний тягар на письменника. Відповідальність, що ти «запалив» людину йти на жертву. І хлопці добровольці, ідучи на схід, коли ще наші генерали не знали ситуації, ішли до мене, як до проповідника. Телефонували, я до них їздив. Я був неодноразово там, власне, і нещодавно повернувся зі сходу. Проїхав найгарячіші точки: Широкине, Карлівку, Маріїнку, Кам’янку, Красногорівку. Теж мав зустрічі зі своїми хлопцями. 

Мені навіть незручно розповідати про ставлення деяких вояків-читачів до моїх книжок. Вони мені підносили книжку, щоб я поставив автограф, а я дивлюся, вона така вже «зачитана», просякнута порохом, що в мене рука не піднімається. Мені здається, що там я можу стерти якісь особливі знаки. Подекуди кажуть: «знаєте, ми в черзі стояли, давали пачку цигарок, щоб першими прочитати!». Такі речі, звичайно, дуже зворушують.

Пам’ятаєте притчу про Скіфську бабу в романі «Чорне Сонце»? Це було насправді. Коли в такі драматичні часи до мене дзвонить хлопчина-вояка і каже, що в Лебединському (під Широкиним) стоїть під обстрілами Скіфська баба, порадьте, куди її можна сховати. Як її врятувати? Це для мене було здивуванням. 

Я міг би безкінечно розповідати про «Азовців», навіть багато чого не вмістив у книжку. Багато є містичних речей, які часто називаю реалістичною містикою. Я також можу багато розповісти історій про Героїв Небесної Сотні, серед яких були мої читачі… Можливо, колись усі ці історії ляжуть у мою книжку.

– Роман «Чорний ворон» – один з найуспішніших романів сучасної української літератури. Питання про його екранізацію постає все частіше, але Ви досить відсторонено ставитеся до цієї теми. Чому?

– Правильно бачите, що я відсторонено ставлюся до цієї теми тому, що це болісне питання для мене. Багато читачів одразу після виходу книжки говорили про те, що мусить бути екранізація. Почали збирати кошти, але це якось нереалістично. Принаймні цим треба займатись. За цю справу бралося дуже багато відомих людей. Я просто вже навіть не хочу це повторювати. Але зараз принаймні на рівні угод є така домовленість та підготовча робота. Є режисер – Олег Туранський. Думаю, що їм багато що вдасться. Але я відсторонений від цього процесу, бо, по-перше, писати сценарій – це неначе різати себе по живому. Фільм – це інший твір, і я не бачив автора, який був би задоволений фільмом більше, ніж книгою, так само, як і читачі.  Завжди завищені очікування. Я знаю одне: автором фільму є не письменник, а режисер чи навіть продюсер. Через це я покладаюся на долю.

По-друге, я просто боюся вже обіцяти або ставити якісь терміни. Слава Богу, що нарешті українське кіно зрушило з мертвої точки. Як буде розвинена кіноіндустрія, то я думаю, що будуть екранізуватися всі мої романи, бо вони «кіношні».

До речі, зараз якраз екранізується один із моїх творів, але не буду називати який, тому що це секрет (посміхається).

– Розкажіть про Ваш новий роман «Троща». Які події ввійшли в цей роман?

– «Троща» – це роман про українську повстанську армію. Якщо говорити точніше — уже про підпілля УПА — найтяжчий період, коли УНР припинила бойові масштабні дії, у яких не було сенсу, тому що гинуло багато людей. 

У другій половині сорокових років уже було підпілля — це були надзвичайно драматичні часи. Крім того, що ворог переважав у силі і встановлював крізь диктатуру, повстанцям доводилося сидіти в криївках, крім усього, можливо, тоді вже найпотужнішим ворогом була внутрішня агентура. Ця чекістська машина навчилася вкорінюватися в середовище повстанців. І ось тоді, коли ти стоїш до останнього й не бачиш просвітку попереду, тоді почалася троща. Криївка падала одна за другою, і хлопці стрілялися, бо потрапити в полон було гіршим за смерть. Були, звичайно, люди, які зламувалися, їх теж можна зрозуміти, особливо ті, під загрозою яких, опинялися близькі й рідні люди. І цей найтяжчий період боротьби я спробував показати в романі «Троща». Одна з головних тем – це зрада.

– Відомо, що багато документального матеріалу було Вами оброблено перш ніж написати роман. Це так?

– Так! Документальний матеріал, що ліг в основу роману, узявся в 49-у році, через два роки після подій, які відбуваються в «Трощі». У Бережанському районі на Тернопільщині прийшли до однієї хатини хлопці-підпільники, покликали школярку-дівчинку й сказали: «Стефо, дорогенька, ми сьогодні вночі заховаємо дуже цінний папір, а ти маєш бути свідком. Ми не доживемо до вільної України, а ти доживеш, ми в це віримо!». І вони в бідонах, у яких колись привозили молоко, закопали ці архівні матеріали – це були протоколи допитів, які робила служба безпеки УПА.

Учасники цих подій і справді не дожили до часів вільної України. А дівчина Стефа пронесла цю таїну крізь роки. Навіть її чоловік, брат і діти не знали про її таємницю. Навіть коли була проголошена незалежна Україна, вона мовчала. А потім, коли тяжко захворіла, покликала чоловіка й брата та розказала таємницю… Так були добуті з-під землі всі ці документи. Їх не передали державними інституціями, ті бідони зберігалися в музеї Української муніципальної партії в Тернополі. Пізніше вони були передані до музею, розшифровані, оцифровані й опубліковані.

Коли я збирав матеріали, то поїхав на Тернопільщину в села біля річки Стрипа, де люди пам’ятають про ці події. Я спілкувався зі свідками подій. Потім з науковцями, з хлопцями, які добре знають цей матеріал, уточнював деталі, нюанси.

Узагалі «Троща» – це очерет, але водночас троща – це катастрофа. Тобто – це і місце дії, і суть. Коли я вивчав матеріали, то побачив, що ці хлопці входили до сотні холодноярівців, саме тоді я зрозумів, що коло замкнулося і цей роман має бути в моїй низці романів про війну України з Росією.

– Коли закінчуєте книжку, яке у Вас виникає відчуття?

– Спершу ейфорія. Коли ставиш крапку й розумієш, що роман готовий до видання, після якоїсь кінцівки, яка тобі вдається, це є почуття радості, а потім є втома. Після виходу книжка живе своїм життям, намагнічується настроєм читачів. Доводиться їздити туром, презентувати книжку. Часом буває важко, тому що фізично не завжди встигаю, але я намагаюся їздити всюди, навіть якщо заходи не масові, навіть якщо є одна людина, я не відмовляюсь, а їду! 

– Про що хочете ще написати?

– Можливо, від цих романів повстанських: «Маруся», «Чорний ворон», «Троща» вже болить моє серце. Тому, напевно, я хотів би написати щось про козаків. Якусь історію веселу й з гумором. Ми ідеалізували козацтво, але це теж правильно, бо нація повинна мати свої міфи та історії. Але там теж було багато смішних пригод, багато недолугого…

Можливо, я напишу щось про це, а можливо, і ні… Можливо, буде ще один якийсь роман про війну. Я боюся сказати, тому що в мені завжди йде боротьба декількох задумів. І врешті-решт, один із них мусить перемогти. Так буває часто. Я ніколи себе не змушую. Я не працюю на конвеєр. У мене також бувають перерви. Я не маю якихось графіків планів суворих. Я працюю під настрій.

– Як Ви прийшли до цього усвідомлення?

– Я до цього прийшов, коли усвідомив, що це мій вибір!

ІНТЕРВ'ЮСULTURE

Добавить комментарий